Крулевство Миньковецьке

 Василь Гарба і його оповідання «Крулєвство Миньковецьке»

 

Про існування оповідання «Крулевство Миньковецьке», яке вперше надруковане у вересневому номері за 1968 рік, українського літературно-політичного журналу «Нові дні», що виходив у Канаді, я дізнався зі спогадів подолянина Василя Гарби. В 1976 році в Нью-Йорку Товариство подолян при Українській вільній Академії наук у США видало його книгу під назвою «На розпуттях (До історії одного покоління)».


Цей 350-сторінковий ошатно виданий на крейдяному папері фоліант кілька місяців тому потрапив на мої очі в одній з Київських букіністичних книгарень. Спогади охоплюють період початку ХХ століття, першої світової війни, радянського перевороту 1917 року та Української національної революції 1917-1920-х років.

Це не лише власний погляд на події і опис історії життя, але також маловідомі сторінки історії Поділля. Книга Василя Гарби складається з трьох частин - «Дитинство», «Отроцтво», «Юність-молодість (студентські роки)». Вже в першій частині книги, в розділі «Село між ярами», описуючи своє дитинство в рідному селі Тимків, у якому Василь Гарба народився у 1897 році, він згадує графа Мархоцького і для більш детального ознайомлення з цим персонажем відсилає читача до свого оповідання в «Нових днях»:
«З півночі, де Тимків межує з селами Притулією та Отроковим, повно слідів минувшини. Ще височіє старовинний замок, темніють руїни замшілих мурів та гротів. Це все колишні місця та володіння польського графа-дивака Сцібор-Мархоцького. Тут осереддя його чудасійного, гротескового «Крулевства Миньковецького» на знак його пасивного протесту до останнього розділу Польщі» (с.14).Далі у своїй книзі автор наводить ще чимало прикладів того, до яких неймовірних перипетій приводили дивацтва Мархоцького, які відлунювали в долях багатьох людей багато років поспіль його смерті.

На жаль, ні в «Енциклопедії українознавства», ні в інших діаспорних довідкових виданнях, ані в Інтернеті, якихось детальних відомостей про останні роки Василя Гарби знайти не вдалося. Але, це справа часу. Свої опубліковані спогади він присвятив синові. На першій сторінці книги читаємо: «Тут усе, що я зміг узяти з собою, виходячи з рідного краю в далеку дорогу. Весь мій спадок, який присв'ячую синові Віталію на наслідування, на примноження. Автор».

На закінчення необхідно згадати, що оповідання «Крулевство Миньковецьке» - це суб'єктивний погляд автора на особу графа Мархоцького та його фантомну державу. В розповіді є низка вагомих неточностей, перекручень, часових невідповідностей. І це не дивно - адже оповідання писалося з пам' яті, в основному, за переказами земляків чи родичів, автор був далеко від України за океаном і не мав доступу до архівних документів та літературних джерел на цю тему. Але це зовсім не применшує художнього, етнографічного та історичного значення оповідання. Поза сумнівом, перевидання в Україні цього своєрідного і важливого для мархоцькознавства джерела буде сприяти більш глибокому осмисленню тієї епохи і кращому розумінню історії нашого краю.

Хочеться сподіватися також, що не лише це оповідання, але й уся книга мемуарів Василя Гарби «На розпуттях» невдовзі буде перевидана в Україні, на радість всіх, хто закоханий в Поділля та його історію.

«Крулевство Миньковецьке» читайте у продовженні. 

 

Василь ГАРБА (США)

 

«КРУЛЄВСТВО МИНЬКОВЕЦЬКЕ» (бувальщина)

 

Десь уже півтораста літ тому на хуторі Вигода, що примостився своїми кількома хатками біля стародавнього шляху-гостинця, що йшов з Бару на Кам'янець, приїжджі купці, гендлярі та й місцеві люди, а найбільше російське начальство - нові господарі цього краю, зі здивуванням розглядалися на дебелий стовп, пофарбований біло-червоними смугами, що вилися по ньому спірально зверхи до самого низу; зверху того стовпа - велика стрільчаста дошка з написом: «Граніца крулевства миньковецкего и царства российскего». Стовп височів саме на східньому кінці земель графа Мархоцького десь посередині між Літнівцями (Нова Ушиця) та містечком Миньківцями. На західньому краї того розлогого графства за Миньківцями на межі села Рахнівка височів другий такий стовп із таким же самим написом. Що це жарт, чи виплід гордовитої уяви місцевих літописців, чи може й справді було колись таке «Миньковецьке крулєвство», як факт чи бодай як історичний анекдот?...


Сухий історик педант, колупаючись в джерелах та аналах давнини, може й не знати цього або вдостоїти своєю вченою увагою таку історичну нісенітницю, але пошукувачі за «історійками» та анекдотами бувальщини записали це давно в літературному місячникові «Новоє Слово», що виходив прилогою до газети «Біржевиє Вєдомости» в розділі «Новоє о старом» за 1907 чи 1908 рік.


Але спершу перенесімося уявою та думкою в ті далекі вже зараз часи, коли наше Поділля після Другого розподілу Польщі, припало, на схід від річки Збруча, Росії. Сталося це у 1793 році, а в 1796-му, за рескриптом цариці Катерини Великої, Поділля наше на цілих 120 років стало одною з 79 губерній велетенської Російської Імперії Романових. Звичайно, перетворення колишнього польського Подільсько-Брацлавського Воєводства в Російську губернію не відбулося враз, як якийсь короткий драматичний акт, як раптове зродження Венери з шумовини морської.  Був це довгий процес повільної, побутово-ментальної та господарської асиміляції людності і краю в новий державний організм. Процес затяжний, обережний, не раз болючий, не раз позначений тавром трагікомічного.

Ніякої очевидної революційної ломки не сталося при цьому. Польська та російська сторони структурно-соціяльно, так би мовити, були подібні: і тут і там доходив у легкій агонії феодальний лад, і тут і там основна маса населення -селяни - перебували в безпросвітній кріпаччині, пани ж та їх привілеї залишалися незміненими, мінялася тільки, майже не відчутна масою населення, адміністративна структура та її верхівка. Не можемо сказати зараз скільки сел та містечок входило в Миньковецьке графство, але мабуть не менше двох десятків їх. Була то чимала латифундія і розміром більш-менш покривалася з пізніше утвореною тут Миньковецькою волостю. Відомо, що в тодішній Польщі великі магнати такі,
як Острозькі, Потоцькі, Калиновські, Вишневецькі, почувалися і поводилися, як малі королі в королівстві, а менші їх собрати, такі як Миньковецький граф Мархоцький, Тишкевич, Стадницький, Володиєвський та інші, почувалися так, як трохи менші «королев' ята»; не дурно ж це слово стало називним для всіх панів серед нашого козацтва. Отже, старий граф Мархоцький, володар і васал Миньковецького графства, не міг і не був виключенням із такої норми: з традиційно розвинутим почуттям власника над майном та послухом своїх кріпаків, насичений, набундючений та напомпований тим відосередньо-незалежницьким «королев' ятським» духом «сам собі пан», який, власне, і розвалив тоді недолугу їхню «ойчизну»— Був старий граф до того ще вкрай горонистий та наділений неповздержливими примхами, дивацтвами та екстравагантними вибриками, словом всіма тими чеснотами, що вміщалися в поняття самодурства.


Тож ті «прикордонні» стовпи, то була перш усього болюча реакція ображеного в глибоких патріотично-незалежницьких почуттях поляка-самодура, а, крім того, це мало б бути виразом гонору, символічної зневаги до нового державного господаря, визнанням лише його паритету, а не пріоритету.
За переказами, це, так екстраоднинарно самовизначене королівство, проіснувало таки довгенько. Повітова нова адміністрація, а тим більше нижча, волосна, що була економічно в повній залежності від графа, безсилі були «пресечь» таку витівку власного пана. Тож справа про прикордонні стовпи мусіла піти нормальними бюрократичними шляхами крізь «голчані вушка» урядових канцелярій та інстанцій і дійти, нарешті, аж до самого губернатора. А губернатором подільським у ті часи був  поляк Станіслав Павловський (1815-1822).
Листування, довгі скрипти, накази, відповіді, пояснення все це розбухало, а прикордонні стовпи любісінько собі стояли й дивували далі загадкою проїжджих. Шлях це був битий, рухливий, із Бару та Могилева, що над Дністром, аж до Кам' янця; ще ж залізниць не було тоді ніде по всій Російській Імперії. (Першу коротку Царськосельську залізницю було пущено лише 1838 р.).


Нарешті, десь в кінці зими якогось там року старий граф дістав розпорядження-запрошення губернатора Павловського прибути персонально до нього та подати вияснення з приводу впертого ігнорування ним наказів губернської влади про знесення тих сакраментальних стовпів.


Мархоцький вирушив із столиці свого графства Миньковець великим обозом з челяддю, провіантом, харчами, дарунками. Весь обоз на санях. У сани запряжено волів. Їхали з розмислом довго, зупинялися часто. Воли підбивалися і їх замінювали свіжими— Далі, переказують, потепліло, розвеснілося, сніг зчистився. Їхати саньми стало неможливо.  Через Шатавських жидів граф зарядив, щоб підвозили мішками сіль з Кам' янця та всипали нею дорогу перед валкою. Так легенда допроводжує врешті дивака Мархоцького в губернське місто. До історії не ввійшли усі перипетії зустрічі та пересправи двох іменитих поляків: одного губернатора, а другого, ніби адміністративно підлеглого йому поважного «грабя» (так титулувався у поляків граф).


Збереглася лише кінцева сценка, на втіху та самозадоволення панів, яка має виразно гротесковий характер та дещо відносить дотепними ситуаціями героїв Котляревського.
В кінці візити та розмови з губернатором, коли Мархоцький виходив з урядового кабінету, йому випала з рук (навмисне) табакерка. Дебелий граф, ставши спиною до губернатора й повторюючи «пшепрашем», згинається поволі, натужуючись, щоб підняти табакерку з підлоги. Фалди його сурдута, як ластівчаний хвостик, широко розходяться. ується непристойний згук... Господар-губернатор має крім того повну можливість розглядати округлі півкулі гостя, втиснуті у вузькі штани із штрибами за модою того часу . Вся та, по-старосвітському дотепна сценка, за ідеєю виконавця її, а потім розповідачів про неї, мала намір пасивної демонстрації внутрішнього протесту та непошани до російської влади— Та вже по цьому, в скорому часі злополучні стовпи було знято і в такий спосіб «Крулєвство Миньковецьке» тихо, без стрясань та революцій, закінчило свою коротеньку історію ефемерної держави - витвору останнього спалаху дивацтв старого графа Мархоцького.

Взагалі, свавілля і подібні витівки польських панів та шляхти рясно розквітли тоді по всій Правобережній Україні. Був бо до того дуже сприятливий грунт в ліберальній та безкарній політиці царів Павла, а після нього й Олександра І. Так продовжувалось на Поділлі аж до першого повстання поляків у 1831 р.


З особою цього легендарного (бо навіть ім'я не збереглося) старого графа пов'язується не тільки самодурство, але й певне культуртрегерство в своїх доменах. Так, він перший в цьому південно-західному кутку Поділля відкрив друкарню в Миньківцях, стягнувши сюди одного німця (Вагнера) з його похідним друкарським станком. Правда, через кілька років цей друкар опинився вже в Кам' янці-Подільському (в 1832 р.), проте слава піонера друкарської справи тут залишається за Мархоцьким. Саму столицю свою Миньківці граф намагався всіляко прикрасити та розвинути в ній промисел.


Магдебурзьке право, яке Миньківці дістали ще в 1637 р., сприяло виникненню тут досить сильного прошарку міщан з «тутешніх» (чит. українців), що з покоління в покоління передавали свою кушнірську та гарбарську вмілість, бо за правом тим міським вони не зобов' язані були відробляти панщину. Згодом, по знесенні кріпацтва та запровадженні різних «свобід», еволюція соціяльних відносин якось так обернулася, що вже на початках дев' ятисотих років господарями миньковецьких гарбарень стали жиди, а почесні спадкові міщани-майстри були в них у наймах за робітників.


Пам' ятаю малим хлопчиком ще, босоніж відходив я із села Тимкова до Миньковець на ярмарок, несучи в руках черевички— (ногам то нічого, вони звикли, а от черевички можуть збитися, забруднитися—). Несміло оглядався я та приглядався на різні містечкові дива. Миньківці в той час, а це були самі початки двадцятого століття, вже не носили жадних слідів колишнього графського піклування про оздобу їх. Графського палацу давно вже не було. Міцно муровані ще за графів заїздні двори постарілися, почорніли та поперекошували свої широкі брами. Торговиця брудна й засмічена, а з «індустріальної дільниці», з-за річки вітрець заносив терпкий сморід грабарства та кушнірства.

Словом, «типове паршивеньке містечко», як величав бувалий мій тато— Один лише костьол, в затінку могутніх дерев на виїзді з містечка, все ще нагадував давню славу свого світського патрона та ніби свідчив суворими, замково-готицькими мурами своїми вічне приречення: Сік транзіт глорія мінді - «Так проходить слава світу (людська)». На цьому тоненька ниточка про старого графа Мархоцького обривається— Її знову зв' язує своїми цікавими переказами одна старенька бабка із села Тимкова Їленка (так у нас на Поділлю кликали Олену) Басюк, живий свідок тої доби, яка в дівотстві була ще кріпачкою Мархоцьких, а в 1861 році молодою ще вийшла на волю. Те, про що далі оповідається, вона переказувала нашому татові, а тато нам, дітям, у роках 1908-1914.


Розмова піде про останнього васала з родини Мархоцьких, про сина старого чудного графа. Нехай нам дарує його світла пам'ять, що і його ім'я нами забулося. Він був не менш цікавою і кольоритною фігурою того «далекого світу» *), оригіналом і достойним нащадком старого графа, що не поступався батькові в дивацтвах.
Тут уже дії переносяться з Миньковець до родового замку Мархоцьких в село Отроків, що були від Миньковець в яких п' ять верст. Останній нащадок облюбував собі його за постійну резиденцію.
Замок височів на щовбах стрімкої гори. Дві високих кутових башти вмуровано було у чотирикутник грубезних стін із вапняка, почорнілого та замшілого від давнини. Зубчасті краї увінчували ці мури, як на всіх типових середньовічних замках. Глибокий та розлогий Миньковецький яр, що по ньому протікала стрімка, як усі дністровські притоки річка Ушиця, тут, біля Отрокова, звужується, схили його крутішають і вся природа творити ніби якусь віддалену репліку на верхів'я Райну з його кручами та старовинними замками. Зі стін та башт відкривається чудова панорама на мальовничі села, що тягнуться серед силових садків, багатющих городів та левад, майже не перериваючись вниз по річковій долині. Під самим підніжжям справді майже притулилося село Притулія, та далі Тимків, далі вже ледь-ледь в синюватій імлі видніє містечко Соколець, а вверх по течії - Кружківці, за ними Миньківці, а ще далі бовваніє Велика Кужелева. На розлогих плоскогір' ях за Отроковом, ніби оазами, зеленіють ближчі та дальші села: Антонівка, Глібічок, Писець, Бучая, Лисець, Побійна, Заголосна, хутори Форосна і Вигода—
У середині замкового чотирикутникового подвір' я, впритул до північної стіни, вікнами на південь, розмістився панський будинок: біля інших стін надвірні будівлі, стайні, господарські приміщення та приміщення для челяді. Всі внутрішня площа замку не перевищувала півгектара (1,25 акра). З трьох боків замок вривався стрімкими кручами, зарослими непрохідними, здавалося, хащами і грабовим лісом. Одною лише західною стороною з широкою брамою в ній, замок був відкритий до села Отрокова: ніякого рову ні підйомних мостів, ні чогось подібного тут не було. Зі всього видно було, що замок той колись кимось із Мархоцьких збудовано було більше з гонорових примх, із забави в середньовічні стилі, ніж для поважних оборонних призначень. Хоча, від селянських повстань таких, як були тут у 1703 році за ватажка Шпака, або пізніше легших в 1750 та 1768 роках, таки мабуть, можна було тут переховатися.


Старі люди розказували, що із замку начебто був таємний хід далеко вниз, аж до самої підошви гори-кручі. Тут внизу у непроствітній тіні дерев-велетнів була родинна усипальниця графських предків, її було обнесено високим муром із гладеньких витесаних та вишліфованих плит місцевого вапняка.


Всередині виглядала вона, як відкритий античний римський портик; в одній лише стіні виступав гарно висічений з каменю портал, а в ньому загратована брама, через яку вів вхід до середини гробниці. Це усипальниця, а неподалік від неї гроти з вогкими в темними лабіринтами ходів (колись те все було штучно вироблене руками кріпаків із легкого ніздрюватого вапняка) справляли на нас дітей невідпорне враження, багато більше, ніж замкове подвір' я та всі його споруди.


У той час, коли ми блукали по руїнах того всього (десь біля 1919 року) та з марновірним острахом оглядами ту графську усипальницю, залізну браму вже було скручено, одну половину її зірвано із завісів, так що зайти у середину дворику було вільно.


Усі плити з трунових ніш уже було повідвалювано. Кістки, черепи і рештки незітлілого вбрання лежали в нішах безладними купами, перемішаними: на плитах підлоги валялися розбиті й розтрощені вапнякові та мармурові скульптурні оздоби, орнаменти, крильця та кучеряві голівки янголят з відбитими носами, розбиті колонки і т. і. Шукачі за скарбами і аматори-вандали добре тут господарювали.  А в замкові в цей час вже нікому було припильнувати тих священних родинних реліквій.
Тож останній нащадок Мархоцьких по чоловічій лінії і переніс, як говорилося вище, свою резиденцію з Миньковець у цей затишний і мальовничий Отроківський замок, а з ним перемандрували і його немалі дивацтва.


Граф зовсім не був ревним, присвяченим католиком, як то були всі попередні Мархоцькі. У замкові не було навіть каплички. Він був замилуваний в античних поганських культах фінікійської богині земної плодючості Астарти з пізнішим антично-римським культом Сатурна, богом посівів. Звичайно, що не міг бути якийсь світогляд чи глибші переконання; були це примхи-жарти пана кріпосника, наділеного поетичною уявою, та нестриманого ніким і нічим у своїх уподобаннях та вчинках. Він і впроваджував ці феодальні екстравагантності в життя та побут свого оточення - двірні та кріпаків. Та мішанина поганського культу, перенесена сюди, на український грунт та пропущена крізь призму місцевих етнічних особливостей, творила тут таки досить барвистий та своєрідний малюнок.


Так, поки жив граф, запроваджено було свято першої борозни та посіву кожної весни. У визначений час виводилося дві пари сірих українських круторогих волів, яких спеціяльно підготовлялося до цієї оказії. Воли були охайно утримувані, добре вгодовані, шкіра на них виблискувала, кінці ріг посріблено. Двірські дівчата рясно уквітчували їх гірляндами стрічок та штучних квітів. Для цієї оказії трималися спеціально виготовлені ярма, майстерно інкрустовані різьбярами з посрібленими притиками. Плуг виблискував відполірованим лемешем, полицею та череслом, по гряділю він також був уквітчаний пухоцвітами та висушеними васильками, м' ятою та шавлією.
Сам пан спеціально виряджувався до цього у біле домоткане селянське вбрання, вигаптоване багатою чорно-червоною ушицькою низзю: на голові у нього селянський бриль із крисами та дінцем, позатиканими довкола павиним пір' ям.


У замковому дворі зрання збирається цілий натовп: двірня та по святочному вбрані селяни-кріпаки з жінками та дітьми. Окрему група становлять вичепурені дівчата та парубки. Зі співами весільних пісень та гагілок йдуть вони попереду валки в поле. Там пан сам урочисто провадить першу борозну плугом, а після того з луб'янця зачерпуючи пригорщу овес, розсіває його на підготованій для того ділянці зябрі-ріллі. По цих та інших символічно-магічних маніпуляціях, усі вертаються в замок, де на них чекають бочечки з горілкою та туші насмаженої печені. Тут панство услуговує мужикам. Така традиція. В цьому іронія, символ і наївний відгомін давньої античної легенди-мрії про «золотий вік людства», коли воно втішалося суцільним достатком, вічним миром та свободою. Грають троїсті музики. Гудить бубон. Гупають молодечі обцаси (хто в чоботях, бо більшість - в нечутних ходаках). Стоїть веселий гармідер... Завтра всі до праці, тяжкої, але багатообіцяючої весняної праці.


Це один з фрагментів таких оригінальних римських сатурналій, зрощених причудами польського пана на українській ниві. І кожний значний зворот господарських робіт у селі супроводжувався відповідним ритуалом, запозиченим з античної давнини римлян та вавілонян та тут своєрідно зукраїнізованим. Це все перемішувалося густо з традиційним християнським культом, яким, помимо всіх старань та нехтувань графа, було просякнуто кожний господарсько-побутовий крок селянина: жнива з обжинками, Маковей, Спаса, Першої Пречистої та увінчувалося пишно на Покрову. Разом це творило своєрідну цікаву мозаїку, що виповнювала панщизні будні та побут отроківських кріпаків так довго, як довго жив їх пан-оригінал.


Звичайно, такі спрощені стосунки пана з селянами не були виявом якогось демократизму в сучасному сенсі цього поняття. То були часи, сказати б, більш інтегрованих, по родинному пов' язаних людських стосунків між двома полюсами: «пан - мужик». Правова та звичаєва взаєморегуляція всередині їх була простішою. Під цим оглядом нічого дивного не було в тому, що пани втручалися навіть в такі інтимні справи кріпаків, як вибір подружньої пари. А останній граф ішов з цим ще далі. Його двірське молодече оточення вражало фізичною добірність - дівчата-служки були одна в одну красуні, а під стать їм була і парубоча челядь.


Ми не знаємо справжніх інтенцій графа в такій євгеністичній селекції підлеглих йому кріпаків - чи переважала тут панська риса похизуватися, як любили вони позадаватися, расовими кіньми, чи може була тут більш прозаїчна та егоїстична якась тактика, тільки ж знаємо, зі слів Їленки-бабки, що він намагався згодом одружувати підібрані пари і не скупився на виділ їм доброго посагу з панських маєтностей


Так повиростали в околишніх селах Миньковецького графства широко знані славні хазяйновиті, багаті родини: в Отрокові - Гоголів, в Притулії - Онуфрійчуків, Лиситчуків, в Тимкові - Бадюків, Бойків, Сметанюків, Казіїв... Під цим оглядом граф не залишав по собі недоброї слави, принаймні в опінії бабки Їленки, колишньої двірської красуні. Рід Бадюків, що пішов від неї в селі Тимкові, пишався вродою, багатством та господарністю аж до злощасного 1927 року.


Останнього «коника» викинув граф в часі, коли цар Олександер Другий своїм знаним маніфестом з 1861 р. звільнив селян від кріпацтва. Щоб задемонструвати свою (справді наївну і безсилу) опозицію до цього акту та поглузувати з себе та з усієї ситуації, у якій знайшлися тоді пани, Мархоцький придумав таку штуку: всім родинам невеличкого сельця Заглосної, щось із півтори десятки дворів, разом із земельним виділом він надав формального шляхетського звання, себто задокументував їх як дворян. Самі заглосчани були давніми нащадками тих українських селян, які колись давно перейшли з унії на католицтво й так затратили своє справжнє національне обличчя. Поляками вони не сміли себе називати в голос, але у відміні від «простих» любили називати себе з гонором «шляхтичами». Так околишні селяни і звали їх шляхтою, мазуриками, а то більш «ходачковою шляхтою». Такої ходачкової шляхти було чимало скрізь у нас на Поділлі. Про це знають добре всі, хто звідти.


Крім всього іншого, заглосинчани набули собі здавна репутації «обтесаних» та делікатних людей і були резервою, звідки факторові жиди вербували служниць для обслуговування тоненького прошарку панів, підпанків та повітової адміністрації.Доля обернулася так, що, коли в 1911 році нам надовго захворіла наша мати, то тато мусів був найняти й до нас на якийсь час служницю Маню Сумішевську із Заглосної. Так стався невідмічений ще ніде історією курйозний парадокс: до спадкового почесного «крестьянина» І.Гарби з Тимкова пішла на услуговання за 3 крб. в місяць і харчі до того спадкова почесна дворянка М. Сумішевська із села Заглосної. Не один цей епізод, як відгомін чудних часів графів Мархоцьких прийшов тепер на згадку. Багатьма іншими сколками, розірваними клаптями той далекий світ увійшов був у мою дитячу пам'ять, а тепер от вирізблюється на старість, нібито було вчора


Так отой знаний битий, курний шлях із Бару до Кам' янця через Миньківці давно обернувся вже в біле полотно соші, яка приманливою кривулькою збігає і виходить на круті схили глибокого Миньковецького яру. Млявий став той тракт, сонливий. Де-не-де по ньому, ніби мурашка, здалеку чорніє якась заблукана підвода. Коли-не-коли прокалатає балагула з галасливим фурманом, що його «вйо-вйо!» хльосткою луною розтинається в змаганні з дзвінком-калаталом— А з боку того шляху доростають-доживають ще мабуть, за кріпацьких часів посаджені у два ряди кремезні дуби, клени, берести, граби. Багато з них, тепер уже столітніх велетнів, може й свідків ще легендарної візити старого графа саньми до губернатора, стирчать зараз порозчахувані блискавками, дупляві, немічні від старости


Позалишалося також чимало слідів незаниклих ще зовсім польських впливів по селах та особливо по містечках. Ще чуєш в Миньківцях на заїзді, чи на ярмарку, чи в крамниці, як в патетичні моменти, бідний жидок, що хоче щось на тобі заробити, переходить зразу на польську мову— Нею він оперує вільно і плавно, як і нашою добірною подільською говіркою, тільки ніяк не може дати собі ради з російською мовою— (І то більше, як по сотні років послідовного «обрусенія края»).


А в Отроківському замкові згадка про графів Мархоцьких приходить лише за оглядинами фамільної їх гробниці, збезчещеної та поруйнованої. В самому замкові у великій матеріяльній скруті з двома дітьми доживає молода красуня пані, уроджена графиня Стадницька, вже непрямий нащадок Мархоцьких, а якась бічна парость їх. Безталанне одруження її з паном Красовським, повітовим гультяєм та марнотратником, закінчується повним розором та крахом того, колись багатого та славного гнізда графів Мархоцьких. Поступово спродуються «з молотка» фільварок за фільварком, ліси Форосна, Костяниха, Жадинський Яр, млини в Тимкові, Притулії, Кружківцях.


Ще ми, діти, як увісні бачимо пані Красовську верхи на коні амазонкою у довгій сукні, довгих чорних рукавичках, ніби живу модель з барокових французьких гравюр. Вона, тамуючи свою панську гордість, приїздить до села Тимкова, до дяка Р. Карповича - багача, скупаря і лихвара, позичити в нього грошей— Ще далі переходить селом говірка чутка, що пані Красовська закохалася в студента поляка з Варшави, який був за вчителя її дітей на вакаціях, покинула мужа, виїхала з полюбовником до далекої Варшави— А там вся романтика закінчилася у великих злиднях та нещасті для неї та її діток. Студент, витягнувши з неї все, що міг, скоро покинув її напризволяще. Замок Отроківський опустів. У баштах та стінах множилися голуби, а в дахах та підострішшях його служб хазяйновито розгосподарювалися горобці.


Замок виявився останньою річчю, яка в утилітарних калькуляціях грошовитих людей являла найменшу цінність.На коротку мить в 1919/20 рр. у часах нашого національного відродження, замок знову оживає. Головний панський будинок було відремонтовано, а в ньому відкрито українську гімназію, в яку стягнулося з навколишньої округи сіл усе українське, що недовчилося, або немало колись змоги дістати освіту. Директором став п. Гнатишак, а вчителями група старшин та урядовців Української Галицької Армії —
Так відбулася передостання трансформація Отроківського замку, що генеалогічно був важливою складовою частиною химерного «Крулєвства Міньковєцкєго», в культурний заклад для упосліджених колись мужицьких синів та дітей їх.


На негативах дитячої пам'яті залишився відбиток ще одних німих, кам'яних свідків зі страдної історії цього куточка нашого Поділля, історії трохи давнішої, ніж описана бувальщина - це колишні уніятські цвинтарі в Отрокові, Тимкові, Притулії та інших. Старовинний уніатський цвинтар в Тимкові був поруч сучасного православного і розділений від нього тільки неглибоким ярком. Був він густо зарослий вишняком та акацією, а під ними густим дерном та барвінковим вруном. Між заростями похилені та врослі в землю восьмираменні кам' яні хрести від древности вкриті зеленим мохом та сірим лишайником, багато з них розбитих та перевернутих.


Сусід наш дід Давид Гуляк, що любив оповідати про різну всячину та бувальщину, тут, на запит: - «А що ж то таке було та унія?...», - лише, бувало, мовчки похитує головою та зідхнувши, промовить: - «То біда, лихо таке на людей було!...».


Від лаконістичности такого пояснення у нас, дітей, залишалося враження якоїсь тотожности між мором та унією— Обидва поняття бралися емоційно, а не свідомістю, як щось страшне пошесне.
***
Час іде. Повільною ходою невідвернено наближається і відходить доба за добою. Із затяжної многостраждальної пансько-февдальної доби дійшли до нас отакі, назверх кумедні, історійки та анекдоти. В пам' яті живих ще свідків обривками, скалками, ремінісценціями пробігають образи-свідчення відумершої епохи на цій маленькій цятці нашої землі. Їх ми отут, як могли, переказали.


А що ж тепер, ще за півсотні років залишилося від того там, чи ж подбає хто там, щоб кропітко зібрати та зберегти для прийдешніх поколінь уся факти, події та зміни, щоб позв' язувати їх у неперервну нитку історії рідного клаптя землі?...


* «Давній світ» - дуже цікавий автобіографічний твір нашої сучасної письменниці Галини Журби, яка походячи сама із зникаючих польських родів Поділля, майстерно й психологічно, правдиво описала в ньому типів і весь той далекий світ, у якому жили старі дідичні польські


(Передруковано з журналу «НОВІ ДНІ», вересень/жовтень, 1968 р.)

  • Оцініть матеріал!
    (4 голосів)

Прокоментувати:

вгору